Художниця Римма Миленкова про сучасний артивізм і вкрадені імена українських митців
Попри поширену думку, мистецтво не завжди є результатом творчого натхнення. Воно також може бути вираженням травматичного досвіду, зокрема того, який наразі переживають українці. Сучасні креатори використовують мову мистецтва, щоб розповісти світові правду про війну в Україні. Однією з них є Римма Миленкова — художниця, артменеджерка і засновниця галереї BureauArt. Також вона була серед митців, які долучилися до нашого проєкту “Відродження”, створеного заради відновлення українських культурних об’єктів.
Римма розповіла нам про свої художньо-просвітницькі проєкти у Філадельфії, а також поділилася думками про мистецтво часів війни й необхідність переосмислення українського колоніального спадку. Продовжуйте читати, аби дізнатися більше!
Про символи з дитинства
Я малювала з моменту, коли могла тримати олівець. Від мого улюбленого заняття тішились батьки, тому що я для них зникала на багато годин і мене не було видно. А я тішилася, що маю власний світ і можу проводити час так, як мені хочеться.
Моє дитинство пов’язано із зеленим озером в Охтирці. Там ми з двоюрідним братом проводили весь вільний час і канікули. Понад ним стояла школа, де познайомились мої батьки. Вони разом з другого класу. Навколо озера росли величезні дерева, які колись посадив мій батько. І хоча їх вже зрізали, та людські стосунки тривають. Це озеро стало для мене красивим символом. Тому через багато років я створила виставку в Охтирському музеї під назвою “Смарагдове озеро”. Ключовою живописною роботою на цій виставці була однойменна картина, де зображено зелене озеро, качку, яка летить над ним, і величезні зрізані дерева.
“Дому немає”. Римма Миленкова, 2022, папір, колаж, серія Unsent
Про мистецтво як пошук ідентичності
Спочатку мистецтво сприймалося як творчість, а творчість — це що? Те, що робить нас подібними до релігійного уявлення про творця, за образом та подобою. Тобто людина створює щось й таким чином впливає на світ і розкриває свою сутність. Якщо говорити вужче про мистецтво, то це пошуки ідентичності. У різні періоди свого життя я малюю у різних стилях, тому що кожен період — це осмислення через колір, техніку, емоції. Для мене мистецтво ніколи не було основним способом заробляти на життя. Це саме пошуки ідентичності, тому що я завжди сама себе питаю, чого я варта як художниця, як науковиця, як артменеджерка? Йдеться про оцінку себе, а також світу всередині мене. Мистецтво полягає не тільки в естетиці твору, але й у тому, що лежить поза цим твором. І це надзвичайно цікаво. Це завжди велика загадка і велике поле для інтерпретацій.
Про творчість воєнного часу
Мені здається, зараз митці розділилися на дві категорії: тих, хто має місце сили й натхнення всередині себе і може продукувати роботи навіть під час трагедії, і тих, для кого творчість — лише переосмислення того, що відбувається.
Я аналізувала, як українські художники реагували на страшні події, і бачила, що дуже багато хто не може працювати. Так само багато тих, хто переосмислює візуально новини, фактично у різних стилях копіюючи фотографії, які з’являються в мережі. Думаю, художники нині просто намагаються перетравити всю цю отруту і видати її через себе.
Як виявилось, я не настільки сильна людина, щоб породжувати нові творчі образи у цей період. Тому сконцентрувалась на найлегшій техніці: роблю невеликі колажі. Я працюю із фрагментами журналів, іконічних картинок, текстів, фактур, щоб створювати великі комбінації. Це і є відображення мого світу.
“Передчуття”. Римма Миленкова, 2022, Glitch-Gif
Про артивізм
Візуальне мистецтво завжди було пов’язане з активізмом, тому і виникло поняття “артивізм”. Наприклад, у США проходили величезні артпротести, які привертали увагу до проблеми СНІДу чи війни у В’єтнамі. Такий самий сплеск я бачу зараз у соціальних мережах, особливо у цифрових роботах. Це дійсно артивізм, адже соцмережі стали платформами, які замінили вулиці й професійні артгалереї. Тобто все мистецтво, яке є у соціальних мережах, можна класифікувати як public art. Люди бачать образи у соцмережах набагато частіше, ніж на вулицях. Це працює значно ефективніше, створюючи публічний простір всередині смартфона і, відповідно, всередині нас. Тому надзвичайно важливо підтримувати артивізм в інтернеті.
Тут, у Філадельфії, мені пощастило створити декілька публічних проєктів про війну в Україні. Разом з відомою організацією Mural Arts Philadelphia ми зробили величезну проєкцію на стіну будівлі Української Ліги. Я змогла показати живописні й цифрові роботи українських митців, таких як Данило Мовчан та інші, хто працює з естетичною тематикою війни, а також створює цифрові постери. Ми демонстрували ці роботи під музику Мирослава Скорика, читали українською й англійською вірші Сергія Жадана, Івана Малковича та інших авторів.
Артивізм в мережі — це для мене джерело українського духу, який я можу показати тут, за кордоном, щоб привернути увагу. Причому зробити це не словами, показати не трагедією. Натомість продемонструвати сміливість українців і те, що Україна — не тільки зруйнована, сіра країна. Це країна, яка має багато кольорів і багато талантів, які ми можемо показати усьому світу.
Проєкт Texts and Visions of Ukraine у співпраці з Mural Arts Philadelphia, США. Проєкція роботи українського художника Юрія Іванцика на стіні Української Ліги Філадельфії, травень 2022. Кураторка проєкту Римма Миленкова.
Про культурну місрепрезентацію
Наразі є викривлене уявлення про українське мистецтво і мистецтво часів війни. У творах перших днів, тижнів, місяців війни дуже багато брутальності. Вона була абсолютно необхідна для нас, адже це спосіб виживання. Ми були навчені бути милими до людей, і це чудово. Але це працює під час миру. Зараз з’являється мистецтво, яке закликає перестати бути добрими, якщо у твій дім зайшли й можуть вбити тебе чи твою дитину.
Як показати це іншим народам, які не знайомі з війною? Як розповісти про те, що ми маємо право бути жорстокими у певних ситуаціях? Це надзвичайно делікатне питання. І я впевнена, що воно не буде презентовано у широких колах. Є дуже великі обмеження щодо презентації у галереях, на вулицях. Тому що психологічні наслідки показу таких робіт лежать на організаторах виставки. Це дуже серйозна відповідальність. В цьому і є трагедія мистецтва та наша місія: як правильно донести емоцію, пробудити бажання підтримати нас, уникаючи травмування. Бо ми не маємо права передавати іншим людям травмування, якого самі зазнали. Люди, які відвідують наші виставки, не повинні плакати. Вони повинні підписувати петиції й переказувати донації. І добре, якщо при цьому вони думатимуть: “Я щасливий, що я це зробив. Я пишаюся тим, що підтримав Україну”. Тому що насправді нам не потрібні сльози, нам необхідна підтримка. І думаю, що через промоцію українського візуального мистецтва я можу це зробити.
Про самоідентифікацію митців українського походження
Мені дуже хочеться створити мистецький і науковий проєкт про те, як були вкрадені імена українських митців, таких як, скажімо, Малевич, котрий на табличках у світових музеях все ще “російський художник”. Те ж саме стосується Соні Делоне, Володимира Татліна, Василя Єрмилова або Давида Бурлюка, який народився біля Сум, моєї батьківщини, і якого називають батьком російського футуризму, а ми називаємо українським батьком російського футуризму. Цікаво, якими були ці люди, котрі використали свій потенціал, своє мистецтво і на певному етапі російську мову як валюту для власної промоції. Чому ці люди зробили саме так, і як вони визначали свою ідентичність?
Зараз ми знаємо точно, що національна ідентичність не є чимось успадкованим, не передається генами, не зумовлена мовою, а є чистим продуктом самовизначення. Якщо я визначаю, що є українкою, то залишаюся нею, в якій би країні не жила. Серед відомих митців різних напрямків, народжених в Україні, є ті, які обрали називатись українцями, і ті, які вирішили інакше.
Ми повинні зробити всебічну промоцію тим митцям, які все життя говорили, що їхній колорит є українським, походження — козацьким, а їхні візерунки — з українського орнаменту. А про інших, які народилися тут, але не вважали й не вважають себе українцями, я думаю, можна змовчати. Їм промоцію зроблять інші.
“Ні, втекти неможливо”. Римма Миленкова, 2022, папір, колаж, серія Unsent
Про переосмислення колоніального спадку
З публічного простору України повинні зникнути всі ознаки тоталітарного мистецтва. Це дуже важкий шлях, починати який треба зі знищення герба Батьківщини-Матері. Я взагалі є абсолютною противницею цієї фігури із суворим обличчям і мечем. Розумію, що Україна ще не готова до її переосмислення. Моя мрія — поява української фігури з абсолютно іншим наративом, а не просто заміна щита або герба. Також я мрію, щоб з’явилися серйозні проєкти з демонтажу багатьох пам’яток на межі колоніального мистецтва. Це можуть бути гарні твори, але ми не можемо допустити їхнього німого існування, адже вони часто подавали спотворену дійсність. Я сподіваюсь, що буде велика державна програма із переосмислення.
Також я дуже тішуся тому, що з’являються проєкти опису усіх творів мистецтва, музеїв, які ми маємо. Коли ми будемо мати системні описи, зможемо проаналізувати, скільки музеїв з’явилося за радянські часи й скільки за вільної України; скільки публічного мистецтва і якої якості створено за роки незалежності; скільки муралів і пам’ятників з’явилося за підтримки державних або інших організацій. За часи вільної України найкращі мурали були створені у межах міжнародних проєктів. Дуже прикро, що автори найкрасивіших і найпатріотичніших муралів — художники, які приїжджали до України на артфестивалі, коли ми ще жили казками й міфологією про себе. Я рада, що з’являються глобальні проєкти, які допоможуть проявити уже наше серйозне бачення своєї спадщини — і позитивної, і негативної, як у кожного народу, — і побудувати бачення майбутнього.
Про мистецтво майбутнього
Мистецтво є непередбачуваним, особливо нині, при переході у цифровий формат. Проте існування NFT жодним чином не заперечує наявність цілісного фізичного об’єкта. Думаю, що твори мистецтва стануть більш міждисциплінарними. Також мені хочеться, щоб мистецтво в Україні стало патріотичнішим. До війни я була дуже засмучена тим, наскільки аполітичними є українські митці, зокрема молоді. Навіть виставки на Венеційській бієнале були максимально філософськими й транслювали дуже багато меншовартості. Мені здається, що ця війна переверне наш світогляд, і ми станемо робити тільки ті твори, які нестимуть лише найкраще про Україну і показуватимуть, наскільки сильною нацією ми є.
Інші статті, які можуть вас зацікавити:
Креативний директор Сергій Родіонов про маніфест відбудови Маріуполя і захоплення урбаністикою
