Львівський художник Михайло Скоп про дизайн настільних ігор, середньовічне мистецтво та воєнні плакати
Оскільки багато креаторів постійно стежать за своїми колегами та мистецькою сферою, іноді може здатися, що ви вже знайомі з усіма підходами й баченнями. Але лише доти, доки не зустрінете львівського художника Михайла Скопа, який захоплюється середньовіччям і працює артдиректором у компанії з виробництва настільних ігор.
Погляд Михайла на мистецтво дійсно унікальний. Для нього творчість — це пошук ключів і створення нових сенсів. Він вірить не в натхнення, а в тригери, які допомагають краще передавати свої ідеї іншим. Михайло також є одним із художників, які приєдналися до проєкту “Відродження” і створили серії благодійних NFT для підтримки України.
Заінтриговані? Влаштовуйтеся зручніше та відкрийте для себе інтерв’ю з Михайлом Скопом.
Про творчість як пошук ключів
Для мене творчість — це комунікація, а кожен проєкт — своєрідний пошук ключів. Я впевнений, що весь світ є сукупністю міріад і міріад знаків. Робота художника — знаходити ці зв’язки й складати одні образи з іншими, щоб з‘являлися нові змісти.
Кожного разу, коли це відбувається, у мене виникає відчуття захоплення. І найголовніше, що його відчуваю не тільки я, а й інші люди. У моєму випадку принцип “Я — художник, я так бачу” не працює. Я вважаю, що художник має говорити до людей. Це не означає, що потрібно бути очевидним, банальним і так далі. Можна сказати щось не зовсім зрозуміле кожному, але воно чіпляє, тому що тригерять певні візуальні коди. Знайти оцей тригер — одне з моїх основних завдань.
Про дитинство та сакральний фаталізм
Моє дитинство було пов’язане із Середньовіччям, мистецтвознавством, традиціями та історією України, адже мої батьки Лев Скоп та Галина Друзюк — мистецтвознавці та реставратори. Це сильно вплинуло на моє становлення та вибір професії. Також у мене є в широкому значенні сакральний фаталізм, який сформувався природно, бо ми, українці, періодично стикаємося з вкрай епічними речами (потужними вчинками героїв або жахливими витівками злодіїв). Та ці нотки фаталізму свідчать не про приреченість, а про глобальність. Ми вміємо розуміти й відчувати щось глибоке, медитативне, що не потрібно пояснювати — щось на кінчику язика.
Про Львів та його культурну спадщину
Для мене Львів — це місто на межі золотої осені та зими, давні вулички, бруківочка, нескінченні двори, де все завішене білизною, а на балконах люди, які поколіннями ходять різьбленими сходами і щоранку п’ють каву. Це такі локальні речі, які туристи ніколи не побачать; це своя атмосфера.
Коли мова йде про архітектурні пам’ятки, для мене окремий будинок не може мати цілісний сенс, адже все краще сприймається у контексті. Я не можу сприймати абстраговано Домініканський собор чи Церкву Успіння Пресвятої Богородиці, бо кожна пам’ятка разом формує єдиний ансамбль. Я дуже люблю старовину. Мені любі залишки готики, Ренесансу, XVII століття. Чудово інколи зайти у якийсь старовинний підвал чи бомбосховище, побачити там готичні арки й бути щасливим від цього. Мені подобається дивитись на артефакти, які свідчать про глобальність. Вся краса міста — у його різних пластах.
Також Львів — прикордонне місто, в якому дуже багато впливів. Зараз місто знаходиться в певному культурному вакуумі традиційності й осілості, хоча Львів завжди був торговельним центром, тут жили різні народи із різними релігіями. Все це роками перемішувалося й формувало те, яким місто є сьогодні.
Про найяскравіший спогад із дитинства
У дитинстві у нас із батьками була традиція кожне Різдво ходити по церквах, гуляти по центру, дивитись на шопки, ангелочків, святкове оформлення храмів. Місто в цей час сприймався інакше, наче складалося у величезний казковий простір, який не розпізнати в іншу пору року. Це дуже класні спогади.
Також у мене багато пов’язано з музеями, адже мати й батько постійно працювали з давнім мистецтвом, а я, маленький, сидів і роздивлявся те, що ніхто не бачить. Окремо пригадую фондові сховища, які були незрозумілими: там ніколи нікого нема, але зберігається дуже багато скарбів, закритих від інших людей.
Звісно, можна вибратись на ратушу, Вежу Корнякта, але мені завжди було цікавіше зазирнути у підвали, сходові клітки, зануритись в будівлю, адже саме вони зберігають приховане. Наприклад, пригадую, як мама оглядала основу вежі церкви Петра і Павла, де видно сліди пожежі 1874 року. Ззовні все, умовно кажучи, нове, відремонтоване, а всередині — сліди сажі. Уже 148 років пройшло, уявіть!
Про середньовічне мистецтво та його сприйняття сьогодні
Сакральне мистецтво має бути надвиразним і надзрозумілим, водночас комунікуючи велике таїнство. Тому воно про абсолютні категорії, беззаперечну цінність, воно говорить очевидними та часто банальними меседжами. Але все це цілком залежить від актуальності, тобто від того, чи здатна людина пов’язати певний образ із власною реальністю. Наприклад, якщо поставити середньовічну мініатюру, скоріш за все, сучасна людина не зможе зрозуміти, в чому її сенс, бо у ній візуальні коди, які працювали раніше, а зараз можуть бути прочитані лише спеціалістами. Кожна епоха має свої коди, тому я і не є прихильником наслідування давнього сакрального мистецтва, наче воно чимось ліпше чи довершеніше. Але у художній практиці використовую лише його принципи. Звісно, якщо не говорити про мою практику ілюстратора, у якій я постійно займаюсь грою в давнину.
Про роботу артдиректором у Hiatus Game
Паралельно з дослідницькою роботою я працюю артдиректором у Hiatus Games, що спеціалізується на виробництві настільних ігор. Я займаюся мистецькими напрямками, а саме імітацією історичних стилів. Мені не цікаво створювати універсальний диджитал-арт. До мене звертаються, коли потрібна імітація, наприклад, середньовічного кодексу, як для гри Deus lo Vult, а також циклу “медівалізованих” мемів. Так само я створив серію малюнків, які імітують мініатюри Радзивіллівського. Якраз перед повномасштабним російським вторгненням почався проєкт від “Локальної Історії” “Давні міста” про те, як жили стародавні кияни. Там був цикл ілюстрацій, які комбінують реалії сучасного киянина зі стилістикою Радзивилівського літопису XV століття, у відповідній перспективі й художній манері. Я люблю такі проєкти. Наскільки я знаю, уже вийшло кілька випусків.
Одне з моїх найулюбленіших запитань як художника: ”Як ти це зробив?”. Для мене важливо, аби людина в жодному разі не подумала, що це було створено на комп’ютері. Коли щось копіюється чи наслідується, яким би чином це не робилось, дуже важливо повторювати кроки, які виконував певний художник. Працюючи на комп’ютері, можна легко по пікселю перемалювати все, але це не цікаво. Я, наприклад, повторюю всі технічні процеси, які були в оригіналі. Якщо говорити про середньовічну мініатюру, я спочатку роблю чорний малюнок, потім його лисувально заливаю базовими кольорами, далі проштриховую і так далі.
Щоб навчитись, слід багато копіювати. В інтернеті є безліч зображень, тому достатньо вибрати й копіювати стільки разів, скільки треба, щоб ви на автоматі могли самі все створити. Тобто якщо десять разів перемалюєте середньовічну мініатюру, на одинадцятий раз ваша рука зможе сама намалювати обличчя, яке ви хочете.
Про натхнення та мистецтво під час війни
Я не знаю, що таке натхнення. Я працюю завдяки тригерам. Якщо мене вражає певна подія, я дуже швидко починаю збирати знаки, щоб цією емоцією поділитися з людьми. Проте є ще один нюанс. Мистецтво — це історія сама про себе, про культуру та її сприйняття. Тобто, коли ми розставляємо знаки й створюємо контекст, він дозволяє нам побачити гостру соціальну чи іншу проблематику через суб’єктивне сприйняття. Це щось про нас, а не про практичне застосування. Тому що коли мистецтво стає прикладним, воно перестає бути мистецтвом. Це може бути ілюстрація, може бути художній декор, але не мистецтво як таке.
У воєнний час ми бачимо багато плакатного мистецтва, ціль якого — прокомунікувати своє бачення достатньо виразно і зрозуміло, висвітлити події. Тут є практична мета, і вона багато чого диктує.
Таке мистецтво зараз потрібне і дуже активне. Воно фактично є реакцією. А рефлексія, яка не може бути прямолінійною і однозначною, є своєрідною основою для чистого мистецтва. Але вона наразі майже неможлива, бо з’являється, коли є певна дистанція, не лише фізична, але й емоційна. Наприклад, зараз дуже легко рефлексувати щодо Другої світової, тому що є дистанція: ми сидимо, розглядаємо події, конструюємо контексти. А під час війни в Україні ми є частиною цієї системи й не можемо сприймати її абстраговано.
Я створив багато плакатів на підтримку України. Вони спрямовані на те, щоб промовляти до людей з різних континентів візуальною мовою, аби Україну не забували і ми не втратили перевагу на інформаційному фронті. У них я зображаю реалії нашої боротьби, застосовуючи базові принципи іконографії та імітацію народних дереворитів. Свої роботи я створюю циклами, одним із найважливіших з яких є маріупольсько-азовський. У ньому я відобразив боротьбу за місто та подальшу долю наших героїв, які знаходяться у полоні російських загарбників. Я також люблю працювати із картами Таро. Тому створив цикл карт Arcana Belli. Тут я поєдную класичну схему колоди Райдера-Вейта у виконанні Памели Сміт та образи сучасних визвольних змагань. Випуск цієї колоди запланований на кінець 2022 року.
