Мистецтво під час війни: як українські ілюстратори поширюють правду та співпрацюють зі світовими медіа (1 частина)
Війна, яка триває в нашій країні вже місяць, згуртувала українців і спонукала кожного робити все можливе заради наближення перемоги. Сьогодні креатори завдяки силі мистецтва доносять надважливі послання людям в усьому світі. Вони не просто розповідають правду про події в Україні, але й діляться дуже особистими переживаннями, і ці роботи дійсно чіпляють за живе.
Ми звернулися до українських митців, які продовжують творити й ілюструють у своїх роботах російську агресію та героїчний спротив українців. Ми запитали, як змінилося їхнє життя з початку повномасштабної війни, де вони знаходять сили для творчості, які меседжі поширюють і в чому бачать головну роль креаторів сьогодні.
Анна Сарвіра (@anna.sarvira)
З 24 лютого я ніби живу в якійсь паралельній реальності, де від того, що я мала, майже нічого не залишилось; те, про що я мріяла, стало зовсім неважливим. Я втратила роботу, втратила можливість бачити рідних та друзів – майже всі мої точки й опори зникли. Важливими стали тільки близькі мені люди, яких я навіть не можу обійняти, але щодня запитую, чи з ними все гаразд.
Напевно, два найсильніші відчуття, значення яких до повномасштабної війни я не розуміла до кінця, – це страх і ненависть.
Зараз я за кордоном і намагаюсь допомагати чим можу: разом з клубом Pictoric ми організовуємо виставки ілюстрації про війну в Україні, стараємось збирати гроші на підтримку України. Завжди є відчуття, що це недостатньо, але в таких випадках я даю собі ляпаса: не час розкисати.
Насправді в перший тиждень війни не було бажання і внутрішнього ресурсу малювати. Здавалось, що малювання – найнепотрібніша річ у світі. Потім я зібралась. Після перших днів нерозуміння, неможливості повірити у цей новий світ Z, прийшла злість. Вона зараз є тим пальним, на якому я працюю. Тут немає натхнення, але є жахливі новини і рефлексія, від яких просипається бажання показати справжнє лице росії всьому світу.
Моя аудиторія в основному з-за кордону. Їй я намагаюсь пояснити речі, які добре зрозумілі для українців. Наприклад, що таке росія, путін та люди, які все це підтримують. Або чому просто здатися у цій війні для України (та й для всього світу насправді) – не варіант. Я впевнена, що це важливо. Ми також часто не знаємо всього політичного та історичного контексту в інших країнах. Тому треба пояснювати. І я зазвичай пишу до ілюстрації текст на англійській, хоча не вважаю себе блогером або письменником.
Злість зараз є тим пальним, на якому я працюю. Тут немає натхнення, але є жахливі новини і рефлексія, від яких просипається бажання показати справжнє лице росії всьому світу”.
Роль креаторів сьогодні – бути голосними, зрозумілими і дуже конкретними. Деякі меседжі легше доносити через символізм мистецтва. Також важливо обирати, для якої аудиторії ти працюєш і який меседж вкладаєш. Я, наприклад, не розумію просто ілюстрацій з голубами миру і серцями: “мир в Україні” в розумінні українців та іноземців може сильно відрізнятися. Я маю на увазі – на яких умовах цей мир настане.
Зараз буде смішно: думаю, моя найпотужніша ілюстрація – це голуб миру. Голуб, розіп’ятий на хресті, перев’язаний російським прапором і з вирізаною буквою Z на грудях. Так виглядає російський “мир”. Я намалювала цю ілюстрацію після того, як декілька іноземців запитали мене, чому Україна не здається, адже так можна врятувати багато життів. Мені довелось розповідати їм, як справи у росії з правами людини, що вони роблять з полоненими і з тими, хто проти влади або виступає за рівність прав і свобод. І що здатися для України не означатиме зберегти життя. Це означатиме винищення всіх тих, хто проти росії. Це тортури і смерть, знищення української ідентичності, нації, мови. Голуб миру в руках росії виглядає саме так: він мертвий.
Марія Кінович (@marikinoo)
Думаю, жодні слова не можуть передати те, наскільки кардинально війна змінила моє життя. Нас до такого не готували, до цього неможливо було б бути готовим. Для мене це якесь падіння метеориту і втрата віри у справедливість водночас. Я була змушена покинути свій дім, залишити своє звичайне життя. Але найважче – те, що відбувається з усією країною, як нещадно стирають з лиця землі цілі міста, як винищують мирних людей. Це за межею мого розуміння, і я не можу досі повірити, що це відбувається з нами.
Головна роль митців сьогодні – працювати на користь України на інформаційному фронті. Наші картинки мають велику силу: вони підіймають важливі теми та можуть змінити чиюсь думку”.
Я відчуваю, що моя робота – продовжувати творити. Дуже багато людей зараз переживають таке, на що ніхто не заслуговує. І заради них я не маю зупинятися. В мені дуже багато злості, і вона рухає мене вперед.
Ілюстрація для The New Statesman
Усі мої роботи дуже особисті, виходить малювати тільки те, що я сама пережила. Але у цій інформаційній війні я свідомо вирішила сфокусуватися ще й на тому, щоб частіше показувати, наскільки круті, сміливі та сильні наші люди. Інший важливий меседж – показати, що ми не можемо stay safe. Мені пишуть багато чудових людей з інших країн і завжди кажуть оцю фразу про безпеку. І я завжди намагаюся наголосити, що зараз в Україні це неможливо. Розумію, що це важко осягнути, але оця базова безпека – це те, що у нас у всіх забрали. Тому повідомлення до українців краще закінчувати stay strong замість safe.
Головна роль митців сьогодні – працювати на користь України на інформаційному фронті. Наші картинки мають велику силу: вони підіймають важливі теми та можуть змінити чиюсь думку. І тільки ми насправді можемо розказати світові, як це – переживати зараз війну, як це – бути українцями. А ще увага світу зараз на нас, і ми справді можемо сказати все те, що нам так боліло усю нашу історію.
Частина коміксу для The Economist
У мене є найважча для мене робота. Це ілюстрація для The New Statesman. Вона про те, як ми виїжджали з Києва. У мене були всілякі фантазії про те, щоб пожити/попрацювати в іншому місці, але я ніколи не хотіла бути біженкою. Я зробила її на шостий день війни.
Ще важливою була робота для The Economist. Я дуже переживала, чи впораюсь із коміксом, бо я дуже рідко працюю у цьому жанрі. Але сюди я вклала три найцінніші думки, які зараз у мене є: про те, що я намагаюсь, але досі не розумію, як жити з війною; про те, що в Україні немає безпечного місця; і про те, на що я сподіваюсь – що ми переможемо і відбудуємо усе зруйноване.
Закентій Горобйов (@zukentiy.gorobyov)
Моє життя змінилося ще після окупації Луганська в 2014 році, адже я звідти родом і досі маю луганську прописку. Якщо чесно, я чекав повномасштабного вторгнення, але, звичайно, був вражений цим фактом. Підготуватися до такого неможливо.
Вважаю, що хлопці із ЗСУ і ТРО роблять все можливе для країни, але ситуація потребує від кожного максимальної допомоги. Мені здається, що інтелектуальний фронт не менш важливий. Всі бачать нашу військову боротьбу, інтелектуальна мова допомагає донести світу монолітність нашого суспільства у протистоянні агресору. Плекаю надію, що мої візуальні роботи підтримують інших людей, надихають на подальшу боротьбу та спротив.
Кожен повинен займатися тим, що наразі може. Хтось з митців пішов боронити землю зі зброєю в руках, хтось волонтерить, хтось малює підтримувальні постери”.
Мої меседжі двох типів: перші – інтелектуальні (відносно шизофренії кремлівської пропаганди і гасл, які продукують російські пропагандисти, політики, дипломати). Другі – це агресивна конотація з приводу війни. Ворог повинен розуміти, що на цій землі нічого, окрім поразки (моральної чи фізичної), він не отримає.
Кожен повинен займатися тим, що наразі може. Хтось з митців пішов боронити землю зі зброєю в руках, хтось волонтерить, хтось малює підтримувальні постери, а хтось поки взагалі нічого від шоку робити не може. Тут немає правильної відповіді. Але, на мою думку, потрібно продовжувати свої художні практики без прив’язки до того, чи вони про війну, чи це просто загальна лінія у творчості. Головне – не зупинятися і не поринати надовго у стан ступору. Головною роллю мистецтва наразі залишається розбудова нашої культурної ідентичності, а вона повинна бути максимально різнобарвна.
Якось на одній з буддійських лекцій я почув, що найстрашніше зло не може існувати: воно знищить само себе. Так з’явилася ідея постера: кремль-крокодил, який знищує сам себе. Колись давно я вирішив намалювати українського супергероя. Створив кілька ескізів, але доробити руки не дійшли. Після початку війни почав переглядати свої старі блокноти і побачив забутий ескіз. Зрозумів, що саме час зробити з нарисів постер. Так і вийшло.
_lli_la_ (@_lli_la_)
Перший тиждень я не могла нічого робити і навіть нормально думати. Тільки моніторила новини та постійно плакала від побачених фото. З 24 лютого до сьогодні (16 березня) – період життя ніби в тумані. Важко бачити, що Моя Країна зараз так страждає.
До війни пензлик чи стилус був у руці кожного дня. З початку війни малюється дуже важко, декілька днів навіть не підіймалась рука щось творити, а особливо до фарб. Фарба для мене – це тактильність, вона відчуває мене, а я – її, тому дуже люблю писати пальцями.
З початку війни фарбою не пишу: поки вона мене до себе не підпускає. Напишу першу роботу, як закінчиться ця жахлива війна. Думаю, вже скоро. Взяла себе в руки і почала малювати на планшеті українок, бо прочитала так багато інформації про сильних жінок, котрі в тилу чи в ЗСУ хоробро поряд з чоловіками воюють.
Свої ілюстрації я присвячую сильній жінці, котра в тилу молиться за чоловіка, який захищає її та нашу Україну”.
Жінку часто зрівнюють зі слабкою натурою. А насправді це далеко не так, за маленькими плечима жінки – велика сила. Сила любові, тепла, терпіння, мудрості. Її сила у слові та молитві. У серії робіт “Мої українки” я не показую обличчя жінки (бо дуже часто жінку сприймаються за зовнішність, це обурює), але дуже добре ми можемо читати їхні емоції. Тому свої ілюстрації я присвячую сильній жінці, котра в тилу молиться за чоловіка, який захищає її та нашу Україну.
Роль митців зараз дуже велика. Перше – це те, що кожен митець фіксує нашу історію так, як відчуває це він. Це як фото зруйнованого міста, тільки власного – всередині. Друге: багато хто, продаючи творчість, допомагає ЗСУ. Третє: за період війни з‘явилася тенденція (особисто прослідкувала) поширювати у соцмережах ілюстрації, котрі зачіпають. На мою думку, це розвиває у людей любов до мистецтва і духовного, що є не менш важливим для людини.
Це перша робота з серії “Мої українки”. Вона мені нагадує “Дівчину з перловою сережкою” Яна Вермера, хоча цього не було в моїх ідеях на початку створення.
Коли я її завершила, глянула і розплакалася, бо вона ніби вивільнила мій біль. Я не показала її обличчя, але я його бачу…
