Художниця Олеся Трофименко про співпрацю з Dior під час війни, культурну самобутність і творчу “реанімацію”

Де брати внутрішні сили для творчості, коли у твоїй країні війна? Як знаходити символи оптимізму у цей час і транслювати їх на міжнародному рівні? Про це добре відомо художниці Олесі Трофименко, чий фірмовий стиль, втілений у поєднанні живопису з традиційною вишивкою, вразив креативну директорку Dior Марію Грацію К’юрі. У липні 2022 року модний дім провів показ кутюрної колекції, для якого Олеся створила 32 вишитих полотна. У них вона заклала життєствердні й водночас тривожні відчуття, котрі визначають сьогоднішню дійсність.

Також Олеся Трофименко — одна з митців, які взяли участь у проєкті “Відродження” і поділилася своїми спогадами про зруйновані об’єкти у Києві.

Ми поспілкувалися з художницею й дізналися, як вона перетворила хобі на професію та що найбільше любить у творчому процесі. Запрошуємо і вас познайомитися ближче з талановитою Олесею Трофименко і дослідити, як мистецтво допомагає світу формувати уявлення про українців.

Про вибір мистецького напряму і творчість як внутрішню потребу

У дитинстві я дуже хотіла грати на фортепіано і просила батьків, щоб мене віддали у музичну школу. У мене була хороша музична пам’ять і слух. Але я не очікувала, що там буде така сувора дисципліна. Оскільки паралельно я малювала, мама сказала: “Якщо ти поступиш у художню школу, можеш кинути музичну”. Так і сталося.

Для мене творчість — спосіб життя і певна філософія. Я не можу не займатися нею, бо це не тільки амбіції. Це якась форма психотерапії й, можливо, внутрішня потреба.

Картина Олесі Трофименко Deficiency

Deficiency, 2022

Про зв’язок поколінь, формування власного стилю і творчі сумніви

Моя бабуся була дуже творчою, весь час щось вишивала і шила. З дитинства пам’ятаю, як вона захоплено в’язала гачком такі собі 3D-вази з об’ємними квітами. Бабуся вимочувала нитки в цукровому сиропі, й ті тримали форму. Ці вази стояли у нас, і дитиною я полюбляла обсмоктувати пелюстки троянд, тому що вони були солоденькі.

У якийсь момент я попросила бабусю навчити мене вишивати. Я займалася цим як хобі, просто для того, щоб розслабитись. Згодом прийшло розуміння, що я витрачаю на вишивання купу часу, і в цей період не створюю нових художніх робіт. Тому рішення поєднати хобі й професію стало абсолютно природним. До того ж це був цікавий експеримент, який нібито вдався.

Я вважаю, що пошук власного стилю починається з копіювання, намагання когось наслідувати. Та не варто цього боятися. Зрештою, якщо робити правильні висновки з творчості того, кого наслідуєш, поступово приходиш до свого стилю. Також важливо вірити у те, що робиш, вірити в себе і собі. Хоча до кінця вірити собі не вийде. До цього теж треба бути готовими. Наприклад, після шоу для Dior я отримала багато гарних відгуків, але першою моєю думкою було: “Раптом це останнє хороше, що я зробила, а наступне виявиться просто жахливим?!” Такі гойдалки переслідують все життя. І це нормально.

Художниця Олеся Трофименко про співпрацю з Dior під час війни, культурну самобутність та творчу “реанімацію”

Deficiency 2: Invasion, 2022

Про народження ідей і найулюбленіше у робочому процесі

Я просто раптом ловлю якийсь образ, що виникає в голові. Це, мабуть, певний підсвідомий досвід, інформація, яка осмислюється, а потім раз — і виринає. Це наче осяяння. Тут треба і думати, і не думати одночасно.

Я обожнюю закінчувати роботи. Це трошки нагадує реанімацію, тому що ти кладеш мазок чи щось соваєш (якщо це комп’ютерні ескізи) і раптом робота оживає. Дивишся, що ще треба змінити. Змінюєш — а вона померла. Потім знов ожила, знов померла. Я обожнюю етап, коли вже остаточно досягаєш того, щоб робота почала жити на повну і не вмирала.

Про відчуття втрати Батьківщини

Я народилася у селищі Вільча недалеко від кордону з Білоруссю. Якраз там вперше після вторгнення зустрічалися українська та російська делегації. Це Чорнобильська зона. Тому, як втрачати щось рідне, я знаю з дитинства. Коли у 1986 році стався вибух, мама забрала й перевезла мене у Київ, але село жило аж до 1996 року, там ще були люди. Я приїжджала туди спочатку до бабусі, потім, коли вона померла, — у гості до знайомих. Пам’ятаю це відчуття, коли знаєш кожне дерево, кожну квітку. Я довгий час дуже важко переживала момент втрати своєї Батьківщини. Але, слава Богу, мені пощастило знайти safe place. Я купила будинок, який знаходиться досить далеко від Києва.

Картина Олесі Трофименко Mona

Mona, 2015

Про початок війни й непереборне бажання жити

Я була у своєму затишному селі, в якому нічого не відбувається і погано ловить мобільний інтернет. 24 лютого дуже рано прокинулася, бо треба було їхати на автокурси. Вже у маршрутці, коли вдалося зловити інтернет, прочитала новини й зрозуміла, що про курси не може бути й мови. Я бачила натовпи людей, черги до банкоматів, молодих хлопців, яких телефоном викликають у військкомат. Пам’ятаю, за кілька днів до того я мала розмову про те, що війна ось-ось почнеться. Та як не хочеться вірити у власну смерть, не хочеться вірити й у початок війни. Бути готовим до цього, мабуть, неможливо.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, як люблю Київ і як мені хочеться туди повернутися, саме через неможливість це зробити. У перші дні, коли місто звільнили, я одразу поїхала туди. Було дуже боляче бачити сліди ракетного удару недалеко від мого будинку, розтрощені зупинки, мішки з піском на трамвайних коліях, вибиті шибки. Звісно, війна багато що змінила. Водночас мене сильно вразило непереборне бажання людей продовжувати жити. У Києві я зустріла сусідку, яка розповіла, що її донька ходить на роботу в манікюрний салон. Я дуже здивувалася, що в такий час є клієнти. Виявилося, що їх повно. Бо люди прагнуть елементарної побутової естетики, краси й звичного життя, незважаючи ні на що. Це усвідомлення змусило мене відчути гордість за нас.

Картина Олесі Трофименко Are you kidding?

Are you kidding, 2019

Про місця сили у Києві

Я пам’ятаю, як змінювалася Пейзажна алея протягом років. Коли я жила біля вже не існуючого магазину “Квіти України” і ми ходили на Андріївський узвіз, він не був такий туристичний. Пам’ятаю всі ці старі будинки, дух старого Києва, замок Річарда, як я його називала. У дитинстві це був дуже романтичний образ.

Коли я навчалася в Академії мистецтв, ми з друзями часто збиралися на Пейзажній алеї, спілкувалися, святкували дні народження й інші визначні події. Для мене це місце асоціюється зі студентством, молодістю, веселощами. Та з того часу воно сильно змінилося. Коли я нещодавно повернулася з Парижу, в першу чергу пішла прогулятися Подолом, Великою Житомирською. Було боляче побачити старезну липу біля церкви й фонтану, але приємно, що все вціліло. Я люблю подільські дворики й вузенькі вулички.

Про особливості роботи на кінозйомках і у fashion-індустрії

Я трошки боялася, що можу розгубитися на шоу Dior, але коли підійшла до павільйону, побачила, як він побудований, гримерки, купу людей, котрі бігають туди-сюди із гарнітурою, передають якісь команди, — мені одразу стало зрозуміло: це в принципі те ж саме, що й кінозйомки. Хоча є певні відмінності. Якщо кіно — колективна праця, яка розтягнута в часі, то у випадку з показом Dior я бачила вже фінал, саму родзинку.

Показ Dior Haute Couture Autumn-Winter 2022-2023

Про найскладніше й найцікавіше у співпраці з Dior

Пропозиція про співпрацю з Dior надійшла у той час, коли всі в Україні були нажахані подіями у Бучі й Ірпені. Тому я спочатку не сприйняла її серйозно. З одного боку, це, можливо, допомогло мені не впасти у ступор від масштабності всесвітньо відомого бренду. З іншого, на тлі новин було дуже важко переключити свідомість у русло “естетики”, бо це різко контрастувало з моїми відчуттями на той час. Кураторка проєкту Соломія Савчук повідомила, що ескізи мають бути життєствердні й оптимістичні. Моя перша реакція була абсолютно серйозна: “Слухай, а вони знають, що у нас відбувається?” На що Соломія відповіла: “Так, знають і вірять у нашу перемогу”. Найважчим було зібратися і згадати, що може дати поштовх до життя і водночас створити відчуття тривоги й невизначеності майбутнього. Мені здається, що у Dior дуже уважно до цього поставилися: музичний ряд, хореографія, темп дозволили передати цей стан.

Після шоу у The Guardian написали, що українська художниця надихнула колекцію Dior. Це дуже гучні слова. Не думаю, що я надихнула, ми просто працювали разом, й образ дерева життя їм сподобався. Було дуже приємно поспілкуватися з Марією Грацією К’юрі. Ми проговорили десь пів години абсолютно спокійно, розслаблено і на повному єднанні думок. Мені всі казали: “Нарешті ти з нею познайомишся”. Я думала, що відчуватиму себе якоюсь маленькою поряд з королевою моди. Але виявилося, що з нею дуже просто спілкуватися, і це якраз показник масштабу людини.

Що дуже мене вразило — це Chanakya School of Craft (Індія), де вишивали речі для Dior. Я навіть шуткувала, що у кожній країні свій фемінізм. Річ у тому, що це перша школа в Індії, де жінкам дозволено вишивати задля заробітку. Як нам розповіла директорка Chanakya School, заняття, котрі у нас природні для жінок, зокрема вишивка, ручна робота, там досі вважають прерогативою чоловіків.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Dior Official (@dior)

Джерело: Instagram-акаунт Dior

Про вагу відповідальності й критику

Найважливіше — те, що я отримала багато хороших, теплих відгуків від українців. Було трошки переживання, як сприймуть люди. Все ж таки це відповідальність — представляти Україну на такому культурному рівні. І дуже хотілося зробити все як слід.

Але дві “зради” я таки знайшла. Перша — чому вишивали індійці. Я хотіла написати, що індійці, які вишивали думали: “А чого ми вишиваємо українське?” — але не стала. Треба все ж таки розуміти, що це величезна колаборація між кількома країнами. І в цьому немає ніякої зради проти України. І друге — чому колекція Марії Грації не має рис українського народного костюма. Але вона й не повинна їх мати. Це силуети, які притаманні Марії Грації, в її роботах явно читається едвардіанський стиль.

Фото роботи Олесі Трофименко для показу Dior

Роботи Олесі Трофименко для показу Dior Haute Couture Autumn-Winter 2022-2023

Джерело: сайт Dior

Про креативний фронт і силу культурної самобутності

Звісно, мистецтвом неможливо зупинити війну, але культурний фронт дуже важливий, тому що саме завдяки культурі, особливо народній, ти стаєш видимий для світу. Людям набагато простіше формувати своє уявлення про українців, знаючи, що лежить в основі нашої культури. Це створює об’ємний образ. Наприклад, ми маємо уявлення про французів завдяки імпресіоністам, Лувру, Музею д’Орсе.

Культурна самобутність має велике значення, особливо зараз. Необхідно, щоб Україну перестали сприймати як частину Росії й зрозуміли, що ми маємо окремий величезний пласт культури, який був невідомий навіть нам самим. Все через те, що її забороняли й пригнічували. Зараз ми дізнаємося про себе багато нового. Тому культура надважлива. Візуальні образи, як і слухові, набагато швидше сприймаються людиною, аніж тексти. Водночас меседжі, підкріплені візуальними образами, стають набагато вагомішими.