Для читачів нашого блогу: зображення всього за $0,80
Придбати зі знижкою
Пошук
THE
WAY
PHOTOGRAPHER’S
8 унікальних історій про те, що значить бути фотографом
фотографа, яке відображається
у його роботах і знаходить відгук у глядачів.
унікальне бачення
Цей досвід формує
надихають.
які по-справжньому
цікавими
подіями,
Ми ділимося історіями
фотографів з усього світу:
їхніми злетами й падіннями,
життєвими уроками й
попри перепони.
сили йти
за мрією
Шлях фотографа набагато важчий, ніж здається. Багато хто зіштовхується зі складнощами й здається, але значно більше людей знаходять
фотографа, яке відображається
у його роботах і знаходить відгук у глядачів.
унікальне бачення
Цей досвід формує
надихають.
які по-справжньому
цікавими
подіями,
Ми ділимося історіями
фотографів з усього світу:
їхніми злетами й падіннями,
життєвими уроками й
попри перепони.
сили йти
за мрією
Шлях фотографа набагато важчий, ніж здається. Багато хто зіштовхується зі складнощами й здається, але значно більше людей знаходять
Морфі Хіменес
Peru
WAY
Фотограф з Перу. Робить художні знімки, показує, як поведінка людини пов’язана з оточенням.
Моя робота посіла перше місце! Це було просто неймовірно, адже тоді Hasselblad здавався мені чимось недосяжним. Я не очікував, що маленький особистий проєкт зробить мене відомим у всьому світі.

Сьогодні, майже 20 років по тому, я дивлюся на фотографію інакше. Це як їзда на велосипеді. Спершу ви непокоїтеся через техніку, але, коли опануєте її, зможете їздити без рук і одночасно скручувати цигарку. Так само і в фотографії.

Спочатку ви звертаєте увагу на освітлення й тіні, але пізніше починаєте більше замислюватися про психологічний аспект фотографії. Адже найважливіше – це людина перед вами.
Морфі Хіменес
Я був спустошений! Та потім зрозумів, що Франциско мав рацію. Він змусив мене задуматися про те, яким фотографом я хочу стати, і підштовхнув до нестандартного мислення.

Мені знадобилося два роки, щоб створити гідний проєкт. У той рік померла моя бабуся. Вона була для мене наче друга мама, тому втрата виявилася дуже болючою. За допомогою цього проєкту я вирішив вшанувати пам'ять бабусі. Задум полягав у тому, щоб відтворити знімки, які я зробив за її життя, але в іншій техніці.

Першому я показав ці роботи Франциско, і йому знімки сподобалися. Завдяки спілкуванню з ним та іншими фотографами я повірив у себе й у 2008 році подав заявку на участь у конкурсі Hasselblad Masters.
На початку своєї кар'єри я цікавився travel-фотографією і робив знімки, схожі на листівки. Тоді я ще не усвідомлював, що хочу сказати своїми роботами. Я просто намагався створити ідеальне зображення з блакитним небом і яскравим сонцем.

Мені здавалося, що я гарно знімаю. Тому вирішив показати свої роботи професіоналу, якого поважав найбільше, – своєму другові Франциско. Він подивився на мої знімки й сказав: “У тебе непогані фотографії, барвисті та яскраві, але я думаю, що вони – повний непотріб”.
Фотографія – як їзда на велосипеді. Спершу ви непокоїтеся через техніку, але коли опануєте її, зможете їздити без рук й скручувати цигарку одночасно.
Катя Кондратьєва
WAY
Фотографка з України. Створює глибокі портрети, ділиться історіями своїх героїв.
Катя Кондратьєва
У цей момент я відриваюся від книги й бачу абсолютно кінематографічну картину: там, де ти знаходишся, холодно, негарно, неприємно, а там, де ти хочеш бути, душевна атмосфера. У вікні чути спів птахів, пробивається красивий промінь світла, такий теплий-теплий. І ось тоді я зрозуміла, що час йти.

Коли я кидала університет, декан, відмовляючи мене, сказав: “Ви бачили свої очі? Ви ж очима можете лікувати людей!”. Я тоді посміялася, а зараз, коли мені хтось із клієнтів пише слова подяки, розумію, що він мав рацію.

Те, що я знімаю, називається психологічний портрет. Часто люди приходять до мене залікувати рани, коли вони розлучаються, змінюють діяльність або переживають зміни. Вони хочуть запам'ятати себе в цьому стані, а потім відпустити його. Я дуже рада, що мені довіряють зафіксувати такий момент і що вісім років тому вибрала те, що мені дійсно близько.
Якби вісім років тому, коли я кинула медичний університет, мені хто-небудь сказав, що моє життя може бути таким, як зараз, я б не повірила. А якби повірила, зважилася б на це ще раніше без краплі страху.

Іноді я думаю, як тоді набралася сміливості? Я завжди була зразковою дочкою, слухала батьків, а вони говорили, що мені судилося стати лікарем. І тут проявився такий бунтарський дух, як з нізвідки.

У мене є яскравий спогад із заняття з фізіології, коли ми спостерігали розтин у морзі: я стою у страшному холоді, навколо блакитне світло, і в цей момент читаю книгу Річарда Бренсона “Під три чорти турботи! Нумо до роботи!”. Він пише, що потрібно вибирати справу, яку ти любиш, навіть якщо це несе за собою величезні ризики. Якщо ти в це віриш на всі 100%, у тебе обов'язково вийде.
Коли я кидала університет, декан, відмовляючи мене, сказав: “Ви бачили свої очі? Ви ж очима можете лікувати людей!“. Я тоді посміялася, а зараз, коли мені хтось із клієнтів пише слова подяки, розумію, що він мав рацію.
Ельдар Хамітов
WAY
Фотограф з Казахстану. Живе у США. Знімає щирі моменти й цікавих людей на вулицях міста.
Що б не відбувалося у вашому житті, завжди є можливість створити щось цінне, якщо ви носите із собою фотоапарат.
Цього літа у мене стався напад тривоги. Зйомка справляє на мене цілющий ефект, тому одного туманного ранку я вирішив прогулятися по Фаєр Айленд.

Пляж був порожнім, і я не сподівався щось сфотографувати, поки не з'явилися двоє чоловіків із собакою. В результаті я зробив серію меланхолійних туманних знімків прогулянки берегом моря.

Цей досвід навчив мене: у вуличній фотографії не можна передбачити, коли і як щось трапиться. Що б не відбувалося у вашому житті, завжди є можливість створити щось цінне, якщо ви носите із собою фотоапарат.
Ельдар Хамітов
Пам'ятаю, як мене вразив документальний фільм про Вівіан Маєр і її роботу нянею, який я випадково побачив на Netflix. Вона знімала найкращі вуличні фотографії в історії, але ніхто не знав про них до моменту її смерті.

У роботах Маєр я побачив багато цікавих для себе тем. Це навело мене на думку, що між усіма любителями вуличної фотографії є зв'язок. Він змушує нас виходити на вулицю, знімати й іноді неусвідомлено вибирати об'єкти для фотографії.

Теми, які я вибираю, показують моє ставлення до світу. Мене приваблюють недосконалості зовнішності, які впадають в око; люди, яких можна назвати невдахами, оскільки саме так я відчував себе все життя; а також те, що викликає сум, тому що я меланхолійна людина.
Сім років тому я купив свою першу дзеркальну камеру і став брати її з собою на прогулянки по місту. Я тільки переїхав до Нью-Йорка з Казахстану, і все навколо було як з іншої планети. Мене заворожували дрібні деталі, які для жителів Нью-Йорка, ймовірно, виглядають цілком буденно. Мені хотілося відобразити все. Тоді я нічого не знав про жанр вуличної фотографії та його правила. Я просто дивився і знімав.
Андрій Гудков
WAY
Фотограф дикої природи з Росії. Робить захопливі знімки тварин у різних куточках планети.
У моїй кар'єрі траплялося набагато більше розчарувань, ніж перемог. Іноді я питав себе "Ну скільки можна вже?!" і хотів все покинути.
Але це дика природа, тут немає нічого рафінованого. Все досить жорстке. Справжні джунглі, савана, ліс. Справжні річки, болота, океан. Ніде немає кондиціонерів. Ти сам на сам з природою, щоб отримати найкращі кадри.

Для нас, професійних фотографів дикої природи, всі ці нібито труднощі навіть труднощами назвати не можна. Це цілком буденна річ. Ми до них настільки звикли, що це частина професії. Частина айсберга.

Гарна фотографія, яка висить на виставці, – лише маленька верхівка айсберга, а основна частина – це якраз підготовка, організація, листування, отримання ліцензії, зйомки, транспорт, водії, охорона, якщо вона потрібна, техніка, бюджет. Тобто знімок – він як квінтесенція багатьох речей.

В результаті матеріал про фламінго став одним з найкращих за версією головної редакції National Geographic у Вашингтоні.
Андрій Гудков
У професію я входив методом спроб і помилок, тому що на початку 2000-х років не було ані шкіл, ані курсів, щоб вивчати фотоанімалістику. Максимум, що вдавалося, — дивитися альбоми відомих фотографів і самостійно аналізувати кожен знімок. Це був весь доступний навчальний матеріал, тому розчарувань траплялося набагато більше, ніж перемог. Іноді я питав себе "Ну скільки можна вже?!" і хотів все покинути.

Наприклад, тему великої міграції тварин в Африці я знімав 12 років. Стрибки горбатих китів на Мадагаскарі — чотири роки, а експедицію на Кубу організовував протягом трьох років. І тільки через три роки нам дозволили потрапити на одну з найбільших колоній фламінго у заповіднику "Фауна де Ріо-Максімо" у провінції Камагуей.

Ми побачили й зняли 120 тисяч пар карибських фламінго. Розумієте, як нам пощастило? Куба — унікальне місце!

Просидівши там 10 днів, я нарешті все відзняв. Умови, звичайно, були не дуже хороші. Йти болотом потрібно було в гумовому комбінезоні по пояс в багнюці. Температура 36 градусів, вологість, комарі. Доводилося носити повністю закритий одяг. Комарів стільки — лишень раптом палець відкриєш, наступного дня він буде схожий на червону кулю. Обличчя теж закривав шапкою.
Масіс Усенмез
WAY
Турецький стріт-фотограф. Живе у Франції. Створює атмосферні чорно-білі знімки.
Самотність може бути вашою силою. Не поринайте в неї надто глибоко, і вона допоможе вам у творчості.
Масіс Усенмез
Щоб розібратися у своїх почуттях, я вирушав гуляти вулицями. Я спостерігав за самотніми людьми у натовпі, розмірковував про те, чим вони займаються, куди прямують, про що думають. За допомогою вуличної фотографії я зміг поставити питання й знайти відповіді.

Так у мене виникла ідея створити серію фотографій під назвою La Solitude (“Самотність”). Я зрозумів, що у сучасних містах ми не так вже й багато спілкуємося. Навіть якщо навколо нас повно людей, ми не дивимося на них і не розмовляємо з ними. Ми самотні у своєму повсякденному житті.

Спілкуватися з людьми у соцмережах – зовсім не те ж саме, що в реальному житті. Існує часовий розрив. Ви можете змінити свої слова або стерти їх. Ви все ще відчуваєте, що одні в кімнаті. Тільки ваш ноутбук і ви.

Я хочу сказати, що самотність – це не погано. Вона природна й може допомогти вам у творчості. Головне – не поринати в неї надто глибоко і не замикатися у своїй самотності. Вона не обов'язково має бути чорною смугою. Ваша самотність може бути й вашою силою.
Я народився і виріс у Бекиркеї – одному з найбагатолюдніших районів Стамбулу. У мене було щасливе дитинство попри те, що у 80-х роках нам багато чого не вистачало. Ми були, напевно, останнім поколінням, яке грало на вулиці. Коли почалася комп'ютерна революція, я по-справжньому захопився тим, що відбувається.

Кілька років тому я переїхав з Туреччини до Франції. Я не знав французької, мені було важко знайти спільну мову з новими людьми й звикнути до їхньої культури. Хоча я багато спілкувався у соцмережах, перші шість місяців відчував себе дуже самотнім.
Каталін Сарас
WAY
Угорська фотографка і режисерка. Живе у Франції. Досліджує у своїх знімках тему дому.
Якщо у вас достатньо сміливості, щоб висловити особисті переживання у творчості, ви можете створити дійсно сильні роботи.
У цьому проєкті я використовую зім'яту емульсію в режимі нависання як відображення способу життя без коріння, а також пов'язаного з ним мислення. Я створила автопортрети, які передають завислий і спотворений стан. Цей проєкт допоміг мені сформулювати свої думки й почуття і зробити поняття “дім” більш відчутним.

Я продовжую працювати над цим проєктом. Зараз він виставляється у Будапешті.
За ці роки я зрозуміла: якщо у вас достатньо сміливості, щоб висловити особисті переживання у творчості, ви можете створити дійсно сильні роботи.
Каталін Сарас
За останні вісім років я жила у Бельгії, Угорщині, Німеччині та Франції. Також я подорожувала в межах проєкту по Японії, Китаю, В'єтнаму, Малайзії, Таїланду, Камбоджі, Сінгапуру та Індонезії. В результаті я перетнула Індійський океан і добралася до Австралії, а потім повернулася до Франції.

Переїхавши до Бельгії, щоб отримати ступінь магістра, я зіштовхнулася з проблемою життя без коріння. Коли я повернулася до Угорщини, несподівано відчула себе там не як вдома. Мені стало важко визначити, де ж моє місце. Я вирішила втілити свої почуття у "Ноктюрні", який в підсумку став моїм магістерським проєктом. З того часу для мене це головна тема. Я продовжила розвивати її у своєму останньому проєкті під назвою Unsettled (“Невизначеність”).
Я виросла у невеликому угорському містечку Вац. З раннього дитинства займалася творчістю, і дуже вдячна батькам за те, що вони завжди підтримували моє бажання стати художницею.

Моя мама вчителька, а тато моряк, тому його часто не було вдома місяцями. У дитинстві я постійно отримувала листівки з різних країн і стежила за подорожами батька за допомогою великої карти світу у вітальні. Думаю, це вплинуло на те, як я живу сьогодні. Подорожі, прощання і возз'єднання з сім'єю завжди були важливою частиною мого життя.
Бат-Оргіл Баттулга
WAY
Монгольський фотограф-документаліст. Створює автентичні знімки повсякденного життя.
Ви не знаєте, як довго проживете, тому завжди займайтеся тим, що любите. Перестаньте думати про те, чи достатньо хороші ваші роботи. Просто знімайте і творіть, щоб залишити свій слід в історії.
Бат-Оргіл Баттулга
Я задався питанням: “Навіщо продовжувати?”. Я хочу бути вільним художником і працювати над темами, які мене хвилюють. Тому я вирішив повернутися до Монголії.

Я люблю свою батьківщину, її природу і культуру свободи, яка простежується в історії Монголії. У 13 столітті існувало місто Каракорум. Люди різних культур і національностей жили там як одна велика сім'я. Якщо порівняти цей спосіб життя з 21 століттям, то вони жили так, як і ми сьогодні, – в мегаполісі.

Мій проєкт “Метро Метрополіс Метросексуал” заснований на цій ідеї. Я хочу дослідити коріння культури в різних мегаполісах за допомогою репортажів. Думаю, документальний жанр підходить для цього проєкту найкраще, тому що він показує поточну реальність. Але через 20 або 30 років буде нова реальність, і моя місія як фотографа – зафіксувати сьогоднішній день.

Ви не знаєте, як довго проживете, тому завжди займайтеся тим, що любите. Перестаньте думати про те, чи достатньо хороші ваші роботи. Просто знімайте і творіть, щоб залишити свій слід в історії.
Я народився в Улан-Баторі, потім жив у Санкт-Петербурзі з батьками й братом. Хоч я ріс в місті, мені завжди хотілося бути ближче до природи. У ній є свій дух і загадковість, які змушують нас забути про матеріальні речі, прагнути до свободи й слухати своє серце.

Закінчивши університет у 2010 році, я став працювати фотографом в редакції, але швидко від цього втомився. Редакцію не цікавили теми, які були цікаві мені, бо вона працювала за законами комерційної фотографії: твої знімки повинні подобатися всім.
Діна Альфасі
WAY
Фотографка з Ізраїлю. Робить щирі знімки людей за допомогою смартфону.
Діна Альфасі
Оскільки я працюю інженеркою-проєктувальницею у великій лікарні на півночі Ізраїлю, мені доводиться їздити кілька разів на день. Більшість своїх фотографій я роблю в транспорті. Крім того, природне освітлення в автобусі або поїзді – найкраще, що можна знайти. І люди там, здається, знаходяться на своєму місці. Хтось чекає, хтось розмовляє по телефону. Дуже цікаво спостерігати за ними зі сторони й знаходити прекрасні моменти, які хвилюють мене й мою аудиторію.

Проте я стикалася зі зневажливим ставленням через те, що знімаю на iPhone. Одні вважають, що це не справжня фотографія, а інші не вірять, що я знімаю на телефон.
Це мене смішить! Я брала участь у багатьох конкурсах, де фотографії, зроблені за допомогою iPhone, отримували нагороди. Також мені пощастило приєднатися до рекламних кампаній Apple. Це було визнання високого рівня моїх фотографій. Так чому я повинна брехати про те, що фотографую на iPhone?

Я думаю, неважливо, якою камерою ви фотографуєте. Ви можете зробити знімок на стару плівку або нову цифрову камеру. Важливо тільки те, що ви фотографуєте. Коли люди бачать знімок, чи думають вони про те, яке обладнання ви використовували? Скоріш за все, ні. Вони звертають увагу на історію, якою ви поділилися, і красу знімка.
У дитинстві я любила знімати на плівкову камеру, але з появою цифрових технологій фотографія стала невіддільною частиною мого повсякденного життя. Я почала ділитися своїми зображеннями в соцмережах, і мої роботи побачили люди з усього світу. Багатьом було цікаво дізнатися про мою фотографію.

Я знімаю на iPhone 12 Pro, оскільки він найкраще підходить для документальної фотографії. Мій телефон завжди зі мною, і я можу швидко реагувати, не привертаючи уваги. Для мене важливо, щоб моменти, які я хочу зафіксувати, були справжніми.
Неважливо, якою камерою ви фотографуєте. Важливо, що ви фотографуєте. Коли люди бачать знімок, вони не думають про те, яке обладнання ви використовували, вони звертають увагу на історію й красу знімка.