Реальні історії про війну в Україні від наших авторів і команди

Минуло вже два тижні з початку війни в Україні. З того часу масштаби конфлікту збільшилися до неймовірних розмірів, і сьогодні українці переживають одні з найжахливіших подій у сучасній історії.

Одні змушені постійно знаходитися у бомбосховищах, інші намагаються евакуювати дітей, бабусь, дідусів і домашніх тварин за кордон. Багато хто поповнив ряди волонтерів або став на захист нашої країни від окупантів. Кожен день цієї жорстокої війни забирає сотні життів і залишає важкий відбиток у пам’яті українців.

У бібліотеці Depositphotos зібрані зображення різних світових подій, і у нас вже є тисячі фотографій війни в Україні. У цій публікації ви знайдете реальні історії від жінок-авторів Depositphotos і членів команди.

Ніна Коробко, старша редакторка і сценаристка у Depositphotos

Я живу сама, і в перший день війни прокинулася о 7 ранку від звуків сирен. Кілька секунд думала: “А може, це галюцинація і мені просто здається?”. Далі ще пару секунд: “А може, це навчальна тривога для перевірки?”. Але сирени не вщухали, тому стадія першого заперечення мала пройти. Я швидко вскочила з ліжка, дістала ноутбук, відкрила сайт “Української правди”, а там – “Путін розпочав війну”.

В останні тижні до 24 лютого ми обговорювали потенційне загострення ситуації з близькими й друзями. Всі тривожилися, всі розуміли, що наступ дуже вірогідний. Але скажу чесно: більшість моїх знайомих, та і я сама, не очікували такого масштабу руйнувань і жертв. І також до останнього сподівалися, що війна не дійде до Києва.

У першій половині дня 24 лютого я впала в стан ступору. І сама ж на себе через це страшенно лютилася: треба швидко діяти, а мозок повністю відключився.

На ніч я пішла спати в метро, яке десь у 15 хвилинах ходи від дому. Зрозуміла, що на холодній підлозі станції почуватиму себе безпечніше, аніж у квартирі: там верхній поверх, одна кімната, ліжко просто біля вікна, два підвали поряд з моїм будинком зачинені, а найближче відкрите укриття було не дуже готове до війни.

Після першого дня дуже чітко відчула, що далі ситуація буде тільки погіршуватися, і тому якщо діяти, то зараз. Вночі списалася з родичами, зранку ми на машині виїхали з Києва до Кишинева.

У дорозі ми провели приблизно 27 годин. Моя тітка, яка більшу частину часу була за кермом, – просто героїня. Психологічно найскладнішим моментом в дорозі був район Вінниці. Родичі якраз по гучному зв’язку розмовляли зі знайомою з Росії, яка переконувала, що в усій цій ситуації винні інші країни, та й взагалі все не критично. Саме тоді у Вінниці оголосили повітряну тривогу, ми виїжджали з міста під сирени й на якийсь час просто забули, як дихати.

У Кишиневі нас зустріла тамтешня волонтерка Діана. На таких людях, як вона, тримається світ. От, здається, живе собі людина в країні, де немає війни, і вона могла б спокійно продовжувати жити. Але в перші години після оголошення війни Діана зв’язалася з усіма знайомими в Україні, переконувала їх їхати в безпечне місце, допомагала знайти житло і мінімально облаштуватися. Взагалі той рівень підтримки, який є від місцевих у Молдові, та й в інших країнах, – це щось неймовірне. Я раніше навіть не уявляла, що так буває.

Місцевий п’ятирічний хлопчик, який жив поряд, під час знайомства подарував мені та двоюрідній сестрі по брелоку для ключів і сказав: “Мама, а почему началась война? Мне кажется, потому что не все понимают: в ней умирают настоящие человеки”.

Зараз я у Берліні. Нам із колегами дуже пощастило: компанія VistaPrint, якій належить Depositphotos, запропонувала фінансову підтримку для релокейту та допомогу з житлом, якими можуть скористатися всі 450 українських учасників команди. Під час війни, мабуть, ніколи й ніде не можна почуватися на 100% безпечно та спокійно. Але принаймні ми маємо опору у вигляді дуже сильної підтримки від компанії. А це суперцінно в умовах, коли за 14 днів твоє життя перевернулося з ніг на голову.

Світлана Унучко, авторка Depositphotos

Рано вранці 24 лютого мене розбудив гуркіт і виття сирен автомобілів, що стояли у дворі. Я не розуміла, що сталося. Зрозуміла тільки те, що жива, але це може закінчитися будь-якої миті.

Розміри й жахливість того, що відбувається, не вміщуються в голові. Неможливо повірити, що це відбувається насправді. З першого дня війни я залишаюся в Києві. Зі мною мама після інсульту. Вона не може по 5 разів на день спускатися у бомбосховище. Тому ми сидимо у квартирі, дивимося новини й подумки підтримуємо наших захисників. Щоразу, коли оголошують повітряну тривогу, ми не знаємо, чим вона закінчиться й женемо погані думки.

У своїх зображеннях я хотіла показати потворність війни. Злочинців необхідно зупинити й притягнути до відповідальності. Просто зараз, коли я це пишу, за вікном пролунало два вибухи, в автомобілях спрацювала сигналізація.

Катя Старокольцева-Скрипник, копірайтерка у Depositphotos

24 лютого о 6 ранку мені зателефонував батько і сказав “Війна почалась. Ми їдемо”. Я встала й почала телефонувати друзям і рідним.

З того часу у місті, де я перебуваю, пролунало 17 сирен повітряної тривоги, якщо рахувати з відбоєм, то 34. Кожен сигнал повітряної тривоги запускає алгоритм:

Помістити кішку в переноску -> Взяти тривожний рюкзак -> Одягнути куртку й чоботи -> Спуститися у підвал, заставлений сусідським мотлохом -> Думати про життя та його крихкість -> Отримати повідомлення в Telegram про відбій -> Піднятися нагору у свою квартиру номер 11 і продовжувати жити далі, наче щойно не було смертельної небезпеки й нічого взагалі не сталося.

***

Чи знала я, що буде війна? Так, знала. Ми говорили про неї з моєю родиною (фізиками й математиками) задовго до першого ракетного удару РФ. Ми планували шляхи відступу, прораховували, як це може трапитися, й вірили у теорію ймовірностей (яка підказувала, що війна дуже малоймовірна). Але реальність, звісно, виявилася набагато гіршою за будь-які математичні розрахунки.

Я не думала, що буду перші дні плакати, спати й боротися з постійною нудотою, сидячи на холодному кахлі у ванній. Не думала, що будуть бомбити мій улюблений Київ, куди я кілька місяців тому їздила на конференцію з розробки ігор, а потім сиділа з друзями на Подолі та їла хачапурі, обговорюючи якісь робочі дрібниці.

Не вірила або не хотіла вірити у те, що у 21 столітті можна вирішувати питання крилатими ракетами, коли так розвинена комунікація.

***

У місті капучино на ристрето й солодких круасанів все частіше лунають слова “Путін”, “смерть”, “бомбить” і “біженець”. Тут ховають своїх котів і собак у куртки, рятуючи від холоду. Тут сидять з дітьми на підлозі вокзалу 9 годин, щоб поїхати за кордон. Тут гріють руки над залізною бочкою та ховають твори мистецтва далі від вибухів і “русского мира”, приходу якого очікують із люттю в очах.

Але чим темніші часи, тем краще видно світлих людей. І я рятуюся цим світлом: роблю чай, вмикаю гірлянду, знайомлюся із сусідами та підтримую близьких.

Анна Пасічник, авторка Depositphotos

Я живу в передмісті Києва. У мене діти, собака, п’ять котів, батьки. Я залишилась тут. Фотографую свого сина, доньку, бо мені болить, мені дуже страшно, як і моїм дітям. У мого сина через п’ять днів День народження. Він так чекав на свято, а замість цього ми ховаємось в укритті й слухаємо вибухи. До нього ніхто не прийде, йому не принесуть подарунки, як про це мріють всі діти на Землі. Та найбільше я хочу в цей день Перемоги!!!

Це пекло, створене руками людства. Це нечесно, жорстоко, боляче. Я роблю фотографії, бо не можу цього не робити. Я хочу привернути увагу до України.

Марія Сібірцева, Content Team Lead у Depositphotos

24 лютого мене розбудив дзвінок батька о 5 годині ранку. У напівсні я почула його слова: “Маша, почалась війна. Збери свої речі й приїжджай до нас додому. Нам треба триматися разом”.

Хоча в останні декілька місяців у новинах постійно підіймали тему загрози з боку Росії, я не могла повірити, що у 2022 році можлива повномасштабна війна. Я не поспішаючи прийняла душ, зробила зачіску й стала готувати каву, гортаючи стрічку новин. Оскільки інформації про війну було ще мало, я подумала, що це жарт. Потім зателефонувала батькам і повідомила, що дочекаюсь доставку в обід, а потім поїду до них додому. І тут одна за одною почали лунати сирени.

Все, що я встигла схопити, – це дві пари джинсів й три светри, якісь прикраси, паспорт і гаджети. Через декілька днів, втомившись здригатися від вибухів, я вирішила поїхати з Києва, не здогадуючись, що на мене чекає в дорозі або в майбутньому.

На те, щоб виїхати з Києва, знадобилося шість годин. Затори виявилися такими величезними, що не було навіть видно, де вони закінчуються, і тут нічого не можна було зробити. Через п’ять годин стояння ми виявили, що виїзд перекритий танками, а поруч йдуть бої. Ми поїхали в обхід через житлові квартали, які здригалися від вибухів. Звуки були настільки різкими, що машину трясло. Ми очікували найгіршого, але найгірше було попереду.

Протягом наступних 15 годин у нас було багато “пригод”. Ми їхали дорогами з направленими на нас дулами танків, повітряною тривогою у полях (де нам ніде було сховатися) і, звісно ж, із людьми, які панікували на кожному кроці.

З моменту виїзду з Києва минуло 30 годин, тому ми вирішили подрімати в машині. Вже почали засинати, але звуки пострілів прозвучали так близько, що наші тіла буквально прилипли до сидінь. За декілька секунд від сну й втоми не залишилося й сліду. Ми їхали без зупинок наступні 8 годин, поки не добралися до кордону.

Після перетину кордону нам потрібно було проїхати ще сім годин, що разом вилилося у три дні жаху й безсоння.

З 24 лютого я не дозволяла собі піддаватися страху. Інстинкт самозбереження допомагав мені залишатися зібраною, поки я не зрозуміла, що в безпеці. Приїхавши до Варшави й поспавши кілька годин, я пішла у кав’ярню, замовила улюблений подвійний капучино на вівсяному молоці, зробила ковток і розплакалася.

Мені не було шкода себе в ту мить. Я відчувала нестерпний біль за країну, її чудових людей, їхніх дітей, бабусь і дідусів. Я ніколи не зможу зрозуміти, як у сучасному цивілізованому світі одна країна може вночі напасти на іншу? Чому хтось вважає, що має право позбавляти людей таких елементарних речей, як чашка гарячої кави вранці, не кажучи вже про життя?

Те, що сталося з Україною, – найстрашніший жах. І хоча з початку війни минуло вже два тижні, іноді здається: треба прокинутися, щоб все знову було добре.

Дар’я Чаплигіна, Outreach Manager у Depositphotos

Мені пощастило народитися в Україні. Навіть якщо саме тут лунають вибухи. Навіть якщо вони знищують міста. Навіть якщо сім`ї тут вимушені розлучатися. Навіть якщо я бачу сльози людей. І плачу сама. Я допустила думку, що мій світ руйнується. Проте це не так. Я в безпеці серед людей, які вірять у добро й у наше майбутнє. Я в безпеці серед тих, хто вміє співчувати, єднатись і допомагати від щирого серця. Разом з любов`ю, підтримкою, небайдужістю, відчуттям гідності й справедливості – більше нічого не страшно, і все стає можливим.

Анонім

Останні пару тижнів здаються мені роком! Я вирішила поїхати з Києва після дзвінка знайомого військового. Він сказав, що треба забирати дітей зі столиці. Я за годину зібрала речі й поїхала на вокзал з чоловіком, двома дітьми (4 і 8 років) і батьками (70 років).

Коли підійшов поїзд, люди залазили в нього, як у фільмі-катастрофі, де це останній шанс вижити. Я чула крик і страх мого молодшого сина, а також крик чийогось батька: “Де моя дитина?”. Від цього було ще гірше.

Ми зайшли у вагон, але не всім це вдалося. Наша поїздка до Львова тривала десять годин. І це було наче в автобусі у годину пік. Не було можливості навіть переступити з ноги на ногу! Дуже спекотно. Туалет не працював, адже там теж стояли люди!

Наступний етап – поїзд до Польщі. І довжелезна жива черга. Чоловік провів нас і повернувся до Києва, не кажучи, що буде там робити. Я дуже переживаю за нього.

Нам вдалося сісти на потяг до Перемишля, але виявилося, що він їде у Хелм. Скрізь була паніка й плутанина. Ми їхали вісім годин й сіли на інший поїзд до Варшави. Приїхавши о 3 ночі, дізналися: квитки до нашого пункту призначення (Щецин) є тільки на 12 дня. Я зрозуміла, що доведеться чекати.

Я побачила наяву те, що до цього бачила лише у новинах: як біженці лежать на підлозі, загортаючись у ковдри. І тепер я опинилася в такій же ситуації із дітьми й батьками-пенсіонерами. Хотілося плакати, але не можна було! Адже я несла відповідальність за чотирьох людей. Тож просто сиділа й будувала план дій на ходу.

Я вірю, що ми переможемо у цій війні! На всіх фронтах: і на полі бою, і в інформаційному просторі. Це станеться завдяки нашій хоробрості! Ми не боїмося висловлювати свою думку. І я впевнена, що російський корабель потоне так глибоко, як ніхто ніколи не міг уявити!