Війна в Україні крізь об’єктив американського фотожурналіста: інтерв’ю з Крістофером Оччиконе

З 24 лютого Україна стала центром уваги для людей з усього світу. Багато хто невідривно стежить за новинами про жахливі й натхненні події, що відбуваються під час російсько-української війни. У цьому контексті неможливо переоцінити роль журналістів і фотографів, які діляться сюжетами з передової та окупованих територій, часто наражаючи своє життя на небезпеку.

Щоб висвітлити роботу фотожурналістів в умовах російського вторгнення, ми поспілкувалися з Крістофером Оччиконе, який живе в Україні з 2014 року. Його знімки публікували такі всесвітньо відомі видання, як Time, The New York Times, The Wall Street Journal, The Washington Post, ABC News, Burn Magazine та багато інших. Дізнайтеся про створення візуального щоденника війни, специфіку роботи іноземного фотографа з українцями, а також найбільш щемливі й захопливі історії, свідком яких був Крістофер.

Чому ви вирішили приїхати до України й залишитися тут?

Мій дідусь воював у Другій світовій. Він помер кілька років тому, але до останнього розповідав мені історії про людей, з якими познайомився під час війни, хлопців з усіх куточків Сполучених Штатів. Я пам’ятаю всі ці історії. Коли почалася війна в Україні, я дізнався про батальйон “Донбас”, який об’єднав дуже різних людей з усієї країни, а також волонтерів. Я зрозумів, що це можливість отримати досвід подібний до того, який мав мій дід.

Я приїхав до України у 2014 році й зробив гарні знімки, але в них не було цілісної історії. Це бентежило й пригнічувало. Між тим, тоді я познайомився з оператором з “Правого сектора”. Ми потоваришували, і ця дружба відкрила для мене цілий світ.

Бійці 2-го батальйону ДУК обстрілюють з міномета позиції росіян на передовій в районі Бахмута, 4 червня 2022 р.

Як це — бути іноземним фотожурналістом в Україні?

Працювати на передовій — мабуть, найстрашніше, що мені колись доводилося робити. У мене є серія фото, які я знімав на фронті протягом багатьох років. Всі вони зроблені на нульовій позиції — у точці зіткнення. Мій недавній знімок Володимира Зеленського теж такий. Ми були у підвалі президентської резиденції в оточенні мішків з піском і охоронців зі зброєю. Всі ракети, які влучали у будівлі, були спрямовані на нього. Тому це фото також можна вважати частиною моєї серії. Зараз я чую від своїх друзів: “Ми у Луганську. Може, приїдеш і пофотографуєш нас?”. Я дійсно планую їздити й документувати війну.

Я разом із ще одним чудовим фотографом з Іспанії домовився з виданням Kyiv Post про створення візуального щоденника війни. Ми подорожуємо і знімаємо те, що нам цікаве. Також після 24 лютого я п’ять чи шість тижнів працював для Wall Street Journal. Це була чудова можливість, але водночас доводилося стикатися з певними обмеженнями. Видання направляє робочі групи з журналіста, фотографа, перекладача, фіксера та охоронця. Охоронцями є британці, вони ніколи раніше не були в Україні, не знають мови, їхнє головне завдання — наша безпека. Ці групи змінюються кожні 7–10 днів. Поки вони розберуться, що саме тут відбувається, вже час повертатися. Тож шанси зняти глибокий сюжет досить малі.

Евакуація цивільних з Ірпеня, 7 березня 2022 р.

Я знаю історію України, але не відчуваю її душею. Коли українці кажуть, що росіяни завжди хотіли убити їх, я розумію, що це так. Вони намагалися заморити вас голодом, вони вас окупували. Мій найкращий друг постійно казав: “Вони прийдуть, вони прагнуть знищити нас. Вони вже пробували зробити це раніше — не вийшло, спробували ще раз — знову не вийшло”. Я думав, що розумію. Але не міг збагнути, як таке може статися у 2022 році. Невже вони приїдуть на танках у цю країну? Я ніколи не думав, що таке може бути. Але я помилявся.

Зараз я думаю, що росіяни здатні на все. Я навіть готовий повірити у невеликий ядерний вибух. У них немає ані душі, ані характеру, ані гордості. Усі бачать, що подобається росіянам: заковувати людей у наручники й стріляти у голову. Я бачив це. Я завжди сприймав їх як вуличних хуліганів: якщо ти проявиш слабкість, вони це відчують. Але я вражений абсолютно новим рівнем жорстокості, на яку вони здатні.

Чому ви вирішили вчити українську мову?

Я просто хотів мати можливість піти до магазину й купити щось, знайомитися з людьми, спілкуватися. Я брав уроки, тому можу розповісти кілька анекдотів, донести свою думку. Я розмовляю з людьми й розумію, зокрема, розповіді про літаки, які прилітають і бомблять їхні будинки. Проте я, звісно, не веду філософських дискусій українською.

Чоловік, поранений уламками збитої російської ракети, отримує допомогу у лікарні Києва, 18 березня 2022 р.

Наскільки вам легко спілкуватися з українцями під час роботи?

Існує декілька видів людей. Є складні люди, які кажуть “Ні”, проте зазвичай з ними можна домовитися. Наприклад, мені довелося знімати на маріупольському ринку, який розбомбили 2015 року. Люди, особливо старшого віку з більш радянською ментальністю, просто бісилися через журналістів. Працювати в таких умовах буває важко. Та завжди є жіночка, яка відмовляється зніматися зі словами: “Ні, я вже негарна”. Але я кажу: “Про що це ви? Ви маєте чудовий вигляд у цьому светрі”. Можна використовувати такий підхід.

У Чернігові й інших місцях, де багато будинків були зруйновані, я спостерігав, як люди повертаються, збирають свої речі. Я просив дозволу знімати їх під час прибирання, та вони просто мене ігнорували. Є й інші люди, які прагнуть розповісти все до найменшої деталі. Вони настільки сильно хочуть поділитися своєю історією, що складно зробити щирі фото, адже вони постійно на тебе дивляться.

Люди у селах можуть думати, що ти якась важлива персона. Після 24 лютого багато хто побував на звільнених територіях. Але у попередні роки досить мало відомих журналістів висвітлювали війну. Люди йдуть назустріч, коли бачать, що ти співпереживаєш, а не просто отримуєш гроші за цю роботу. Я розповідаю історії за допомогою фотографії, тому що я хочу якось допомогти. Всі роблять те, що можуть. Хтось збирає гроші, хтось ремонтує машини, хтось привозить зброю. У кожного є навички, які будуть у пригоді. Звісно, я мав би сказати, що є нейтральним фотожурналістом, але це маячня. Ніхто не є нейтральним.

Портрет солдата 2-го батальйону ДУК з позивним “Куць” під Бахмутом, 8 червня 2022 р.

Чи важко вам в емоційному плані документувати всі ці історії?

Так, особливо останні. Працювати із сиротами та дітьми з інвалідністю було дуже важко. Я просто не хотів дивитися на ці знімки. Фотографував і не обробляв їх місяцями. Я розповідав цю історію вже не раз. Ми були в Авдіївці, й до від’їзду залишалося десь близько тижня. Ситуація була напруженою: багато обстрілів, від яких будівлі здригалися, верхні поверхи зруйновані. Думаю, ми знаходилися у відносній безпеці, та все одно було страшно. У певний момент мені просто хотілося клацнути пальцями або підборами, як Дороті з книги “Чарівник країни Оз”, і опинитися вдома.

Тоді я зняв фотографії, якими пишаюся й вважаю одними з найулюбленіших. Ми потрапили у сиротинець, де діти були у такому жахливому стані, що мої руки від хвилювання постійно тремтіли. Навіть знімки, зроблені з витримкою 1/250, виявилися розмитими. Я не розумів всіх обставин, тож просто повірив словам директора, що діти невиліковні. Я роздрукував світлини дітей і повісив їх біля свого ліжка як нагадування, що маю продовжувати працювати над цією темою. Інакше про це можна було б просто забути.

Будівля в Броварах горить після влучання російської ракети, 24 лютого 2022 р.

Останні тижні евакуації з Ірпеня були тяжкими. Бачити Бучу й Бородянку було важко. Зазвичай я працював з іншими фотографами з Польщі та Іспанії. Ми відволікалися від важких тем чорним гумором або розмовляли взагалі про щось стороннє. Але були ситуації, особливо в Ірпені, коли все відбувалося наче уві сні. Наприклад, в один день ми допомагали виносити американського фотографа, якого застрелили, а згодом пили “Негроні” й дивилися матч “Манчестер Юнайтед” у моїй квартирі. Потім я переглядав ці фотографії, редагував їх, ретушував, а в голові крутилося: “Що я щойно побачив? Невже я сиджу у себе вдома?”. Це було дивно. Коли ти наодинці з фотографіями, вони стають реальністю. Думати, що камера — це свого роду щит, таке кліше. В тому ж Ірпені стріляли по мосту та під ним, де ховалися люди. Фотографуючи, ти не думаєш про це, хоча там десь сто метрів відстані. Та стріляли насправді й у тебе, просто, слава богу, їм не вдалося влучити.

Навіть у дні, коли не працюю, я щось дізнаюся, переїжджаю — це виснажує. Наприклад, коли ми з товаришем їздили до Чернігова, знали, що наступного дня маємо побувати у кількох районах. Вранці прокидаєшся: вікно розбите, на вулиці холоднеча, дощ. І тобі взагалі не хочеться виходити, адже все буде так само: ще більше руйнувань, ще більше жахіть. Але, звісно, ти виходиш, і щойно зустрічаєш людину з добрим ставленням, починаєш виконувати свою роботу.

Солдат полку “Азов” проходить реабілітацію після поранення, отриманого у Маріуполі, 13 липня 2022 р.

Якою, на вашу думку, має бути військова фотографія?

По-перше, я втомився від фотографій того, як наші військові тепло ставляться до котів та собак. Я зрозумів: ви хороші хлопці. І я також люблю котів і собак. Але скільки таких фотографій нам потрібно? У мене теж є кілька подібних знімків. Схоже було й у 2014 році, зокрема, світлини, як військові одружуються з волонтерками. Це чудово! Я залюбки зняв би одне з таких весіллів. Але що стосується фотографування солдатів, які стріляють, ховаються — ваш уряд робить це завдання дуже складним. Зйомка у військових шпиталях заборонена: влада не хоче показувати поранених. Я вважаю, що це неправильно. На мою думку, треба показувати поранених або мертвих українців, щоб проілюструвати, що росіяни роблять з найкращими представниками нації, цими хоробрими хлопцями, які борються за свою країну.

Також варто показувати людські якості захисників: гумор, страх, як є. Я був на фронті й бачив позицію, яку хлопці облаштували як райський куточок і постійно працювали над її покращенням. Такі речі дуже цікаві. Хлопці розважаються, жартують, сміються, роблять те, що і в нормальному житті. Фотографії того, як військові стріляють з артилерійських установок, закриваючи обличчя, виглядають дуже кінематографічно. Такі знімки точно варто робити. Звісно, світлини з котами й собаками — набагато легша справа. Я працював разом з польським фотографом, який також займається порятунком тварин. Уявіть: він ловить пса, а один з військових питає мене: “Чого це твій друг намагається вкрасти мого собаку?”. Там дійсно дуже багато гумору.

Я ненавиджу фотографувати поховання, але водночас розумію, наскільки це важливо — показати чиюсь матір, дружину, дочку чи сина або іншого солдата, які оплакують загиблого. Така реальність війни. Звичайно, цікаво бути у справжньому бою, граючи з вогнем, але це не найзахопливіше, що можна побачити. Якщо ви знімаєте військового, який стріляє з пістолета, озирніться й сфотографуйте тих, хто дивиться на нього. Це цікавіше!

Розкажіть трохи про фотографію Насті, яка рятувала собак в Ірпені.

Я люблю тварин, і мені завжди подобалися бездомні собаки. Тому я в захваті від того, що робить Настя. Я їхав у своїй машині в Ірпені й побачив її здалеку. Я зупинився й просто очікував, коли дівчина із собаками підійде ближче. Тоді й зняв цю фотографію. Багатьом вона сподобалася. Я надав знімок для кампанії #BRAVEUKRAINE, і зараз його можна побачити в усьому світі. Це просто неймовірно.

Настя Тиха евакуює собак з інвалідністю під час боїв за Ірпінь, 9 березня 2022 р.

Чи були інші історії, які сильно вас вразили?

Мене сильно зачепила історія чоловіка з Бучі. Було схоже, що його вбили пострілом у рот. Він був одягнений в уніформу автомеханіка. І цей запах — суміш бензину й мастила — добре мені відомий, адже мій батько теж механік. Чоловіку було приблизно стільки ж років, скільки моєму батькові. І він працював. Це вразило мене найбільше. Я думаю, батько точно працював би, навіть якщо в місті були б ворожі війська. Я можу уявити, як військові приходять, а мій батько каже їм йти геть, бо це його майстерня. Вони просто застрелили того чоловіка. У цьому немає нічого кінематографічного. Вони, ймовірно, обнишпорили кишені вбитого у пошуках сигарет і пішли сміючись.

Роботу кого з українських колег ви могли б відзначити?

Знімки Олександра Чекменьова просто приголомшливі. Також варто згадати Олексія Фурмана. Він багато знімав на початку війни (2014–2015), створював дивовижні роботи. Олексій Фурман і Сергій Полежака — найкращі друзі. Разом вони робили дуже цікаві речі, наприклад, VR-проєкт про Майдан. Вони також проводили багато захопливих благодійних акцій спільно з громадськими організаціями на Донбасі. Багато хто має цікаві роботи. Але якщо говорити про фотографію, вважаю, що Олексій Фурман найкращий. Він дуже талановитий, а його художній стиль — поетичний. Також треба відзначити Мстислава Чернова та Євгена Малолєтку. Вони фантастичні.